Колективні та індивідуальні заходи безпеки українських містян у 1917–1920 рр.

Abstract

У статті розглядається соціальне явище самоохорони як реакції суспільства на зниження ефективності офіційних правоохоронних структур. В умовах громадянської війни 1917-1920 гг. самоохорона була вимушеним, іноді єдиним засобом досягти відносного порядку у своєму районі міста. Для забезпечення безпеки об’єднували свої зусилля мешканці багатоквартирних будинків та жителі цілих кварталів. Організацією чергувань та взаємодопомоги у разі небезпеки займалися будинкові комітети та професійні спілки. До чергувань, як правило, городяни ставилися формально, іноді воліли відкупитися від нудної та небезпечної повинності. Загалом спроби самозахисту справляли скоріше моральний ефект. The article examines the social phenomenon of self-defense as a societal response to the decline in the effectiveness of official law-enforcement institutions. Under the conditions of the Civil War of 1917–1920, self-defense was a forced and sometimes the only means of achieving relative order within one’s neighborhood. To ensure security, residents of apartment buildings and entire city blocks pooled their efforts. House committees and trade unions organized patrol duties and mutual assistance in case of danger. As a rule, townspeople treated patrol duties formally and at times preferred to pay their way out of this tedious and dangerous obligation. Overall, attempts at self-defense tended to have more of a moral than a practical effect.